Спортсменка з Тернопільщини піднімає по 10 тонн за одне тренування

Марія Хлян зі Скалата піднімає над головою понад 125 кілограмів. Займаючись 10 років важкою атлетикою, скалатчанка встигла здобути величезну кількість нагород, у тому числі «срібло» дорослого чемпіонату Європи.

Марія – найсильніша дівчина нашої області. Про тренування, складні моменти та перемоги вона розказала газеті “Номер один“.

– Важкою атлетикою почала займатися в рідному Скалаті. Як сьогодні пам’ятаю, що це було 6 вересня 2007 року. Тоді я навчалася в 9 класі. Грала у волейбол, відвідувала музичну школу, але багато моїх друзів займалися у важкоатлетичній секції. Спершу я хотіла подивитися, що це таке. Прийшла, побачила, а через два тижні тренер Вiктор Симів каже: будуть обласні змагання у Хоросткові, там є басейн. Поїдеш, для себе виступиш, потім поплаваєш. Сподобається – залишишся, ні – то ні. Тоді я виграла першість області серед кадетів (до 17 років), випередивши на 4 чи 5 кг більш зрілих спортсменок. У ривку підняла 30 кг, у поштовху – 37 кг. Сьогодні можу сказати, що підняті кілограми є невеликими, але для мене, 15-річної дівчини, яка тільки прийшла у важку атлетику, це було багато. І так мене зацікавив цей вид спорту. Ще більше мені додав емоцій перегляд у 2008 році Олімпійських ігор, особливо виступ українських важкоатлетів Ольги Коробки та Наталії Давидової. Тоді для мене було незрозуміло, як дівчина може піднімати таку вагу, хоча зі сторони все виглядало дуже гарно.

Бувало, дівчина навіть непритомніла на змаганнях.

– Мені було 19 років, коли взяла участь у своєму першому дорослому чемпіонаті світу в Парижі (Франція). Є таке прислів’я: «Побачити Париж і померти». Мене, мабуть, після тих змагань запам’ятав увесь світ. У першій спробі в поштовху я знепритомніла, другу спробу мені дивом зарахували, після чого я знову знепритомніла. Кілька хвилин мене приводили до тями, а на третю вже не випустили на поміст. Важкоатлети штангу кладуть на груди, і, очевидно, я перетиснула сонну артерію (по-народному, сонячне сплетіння, – авт.). До старту я втратила багато ваги, адже, щоб виступати в нижчій ваговій категорії (до 63 кг), довелося «зігнати» 5 чи 6 кг, а при цьому можна знепритомніти. Що й сталося зі мною. Тим не менше, на змаганнях я зайняла 14 місце і підтвердила звання майстра спорту міжнародного класу.

– Чи часто у твоїй кар’єрі дошкуляли травми?

– У 2010 році на чемпіонаті України серед дорослих у Луцьку порвала зв’язки під правим коліном, після чого відновлювалась три місяці. А в 2014 році ходила з гіпсом. Ще до виступу на чемпіонаті України у категорії до 23 років у Скадовську відчувала дискомфорт у руці, але не перевірилась, бо знала, що коли піду до лікарів, то буде щось погане. Поїхала після змагань у лікарню і там мені повідомили, що у мене перелом. Тоді я подумала: а якби перелому не було, який би результат показала!?

– На весняному дорослому чемпіонаті Європи у Хорватії ти здобула «срібло», яке є поки що найвагомішою твоєю нагородою…

– Сума у двох вправах склала 225 кг (99 кг у ривку і 126 кг у поштовху). Не скажу, що вона космічна, це моя нормальна вага, яку я піднімаю практично на кожному тренуванні. Хоча переможницю, росіянку Романову, я не випередила, але результат могла показати кращий. На сьогоднішній день мій рекорд у ривку становить 104 кг, у поштовху – 126 кг, але з тренерами ми працюємо, щоб уже в найближчому часі ці показники перевершити. Більше того, скажу, що на тренуваннях я піднімаю й більшу вагу, але рекорди зараховуються тільки на офіційних стартах.

– У Спліті «срібло» тобі дісталося за кумедних умов, адже з білорускою підняла однакову вагу…

– Раніше при однаковому результаті місця визначали за власною вагою спортсменки. Чим вона менша, тим на вищій позиції ти стоятимеш. У даному випадку я була важчою на 10 чи 20 грамів за білоруску, і за старими правилами «срібло» віддали б саме їй. Натомість віднедавна правила змінили. Тепер при однаковій вазі вище у таблиці розміщується той, хто кінцеву вагу зафіксував першим. Це, власне, зробила я, а суперниця лише її повторила, хоча, щоб мене випередити, мала піднімати на один кілограм більше. Очевидно, тренери білоруської збірної забули про нові правила. І коли мій наставник підійшов до них і став вітати з «бронзою», вони були шоковані і дивувалися, чому так сталося. А все через те, що тепер власна вага не відіграє визначальної ролі, як це було раніше.

За рейтингом була вищою, але тренери не взяли на Олімпіаду

– У 2016 році ти була близькою до поїздки на Олімпіаду в Бразилію, куди виборола ліцензію, але цього не сталося…

– У важкій атлетиці немає іменних ліцензій на Олімпійські ігри. В нас ліцензії виборює команда за результатами виступів на чемпіонатах світу та Європи. Україна таких здобула максимальну кількість – чотири. Щоб претендувати на одне з чотирьох місць, потрібно було виступити у двох ліцензійних стартах – на двох світових чемпіонатах або на одному чемпіонаті світу і на передолімпійському чемпіонаті Європи. Визначальними для українських важкоатлетів були останні змагання. Там я стала четвертою, і дівчина, яка поїхала на Олімпіаду, теж була на чемпіонаті Європи і стала четвертою. Однак в одній із вправ вона була у призах, тому її включили до цієї заповітної четвірки. Хоча за рейтингом я була вищою, але головний тренер збірної і тренерська рада вирішили залишити мене вдома.

– А чи не могла вплинути на це рішення твій особистий тренер, рекордсменка світу, авторитетна Вікторія Шаймарданова?

– У збірній є тренери, які постійно спостерігають за нами у процесі підготовки до головних стартів року, тому за ними було остаточне рішення.

– Чи не виникали думки залишити важку атлетику, адже 4 роки готувалася, потратила стільки сил та енергії, а тебе не відібрали?

– Звичайно, була засмучена. Поїхала додому, за домашніми клопотами забула на деякий час про спорт, пішла на курси домашньої медсестри і масажиста, відпочивала і якось воно мені пройшло. Відпустила від себе те, що сталося. У собі намагалася переварити все. Ні тренери, ні батьки не турбували мене в цей період. Я людина скритна, намагаюся всі емоції тримати в собі, бо якщо їх показувати, то мені ще гірше може бути. Ну не поїхала в Бразилію – то й не поїхала!

– Що потрібно зробити, щоб твоя мрія збулася і ти таки взяла участь в Олімпіаді?

– Терпіти, довго і важко тренуватися. Вірити в себе і щоб люди в мене вірили й допомагали. Адже від Марії Хлян залежить тільки 30 відсотків результату. Має бути ціла команда (тренери, лікарі, спонсори, меценати), яка працює над поставленою задачею, бо коли ти будеш одна, результату це не принесе.

– Чи часто тобі доводиться зганяти вагу або, навпаки, добирати?

– Часто. Колись мені було важче набрати вагу, аніж її скинути. А зараз, останніх років два, мене тренери просять їсти та набирати вагу. Інколи так трапляється, що приїжджаю на змагання і маю 1-2 кг зайвих. Але зігнати їх – не проблема, до прикладу, не повечеряла – і на 700 грамів маю мінус. 69 кг – це моя вагова категорія, у вищій мені вже важко, а у нижчій траплялися травми. Коли доводилося скидати велику вагу, то ставала ослабленою, що, власне, і сталося в Парижі.

– Скільки за тренування піднімаєш «заліза» і чи це супроводжується зниженням ваги?

– За одне заняття піднімаю до 10 тонн, а таких тренувань буває в день і по два. Тоді можу скинути від півкілограма до 1,2 кг.

– Яку роль у важкій атлетиці відіграють біоактивні добавки тощо, чи в повній мірі забезпечена ними?

– На воді і хлібі не будеш піднімати велику штангу. М’язова маса потребує вітамінів, відновників, креатинів. До тренування приймаю вітаміни, після тренування – креатин. Без цього організм виснажується. Без відновників можна потренуватися місяць-два, після чого організм ослаблюється і спортсмен уже не може показати високих результатів. За підтримки президента федерації важкої атлетика Володимира Гереги у нас є вітамінне забезпечення, видають відповідну фармакологію. Хоча, звичайно, дещо потрібно докуповувати за власні гроші. Якщо це якась тисяча гривень, то я заплачу, для себе нічого не шкодую. Чим може допомагає також голова обласної федерації Богдан Олійник.

Джерело: “Номер один“, спілкувався Віталій Попович

Источник