Збаразька виправна колонія: Юлія не дозволяє привозити дітей на побачення в колонію, щоб не травмувати

Важко повірити, що свої чуттєві вірші Юлія С. із Києва написала у… тюрмі. Нині жінка відбуває покарання у Збаразькій виправній колонії №63.

У вільний час за ґратами бере аркуш паперу, ручку і поринає у творчість. Її засудили за шахрайство на три роки ув’язнення. Два роки уже відбула, сподівається на дострокове звільнення за добру поведінку. На свободі її чекають двоє дітей: 4-річний син і 6-річна прийомна донечка, чоловік та матір. Юлія не дозволяє привозити дітей на побачення в колонію, щоб не травмувати. Спілкуються через онлайн-зв’язок, але поки що не розповідає малечі правди. Діти думають, що мама — далеко на роботі.

— Родом я з Хмельниччини, але багато років проживала в Києві, тому вважаю себе киянкою. Люблю українську мову, рідне слово. Це мені прищепила моя матір, яка працювала вчителькою української мови і літератури, — розповідає Юлія. — У нас в сім’ї всі розмовляють українською, підтримуємо народні традиції. Я ніколи не задумувалася, щоб виїхати з України. Незважаючи на непрості реалії, я б хотіла, щоб і мої діти жили в нашій країні, розбудовували її. Надихають до написання віршів життєві ситуації, розмови з моїми рідними, туга за домом, брак спілкування з друзями. А ще додають особливого настрою важливі державні та релігійні свята. Пишу про дружбу, про людські стосунки, про щирість і доброту. Відправляю в листах поетичні рядки своїм рідним, знайомим. Коли Юлі було 28 років, від недуги раптово помер її чоловік. Важко пережила втрату. Перед тим вони з чоловіком взяли на виховання дівчинку з дитячого будинку, але не встигли оформити документи, щоб удочерити. Нині прийомна донечка живе із бабусею. Невдовзі Юля зустріла іншого чоловіка, який став для неї підтримкою. У подружжя народився синочок. — Чому я опинилася тут? Не буду стверджувати, що зовсім не винна, — каже засуджена. — Відбуваю покарання за статтею 190 ч.3 ККУ — шахрайство.

Трапилась неприємна ситуація: я придбала автомобіль, оформила на себе, але колишній власник вирішив повернути його назад… У 2015-ому суд виніс вирок по цій справі. Прикро, але так склались обставини. Нікого ні в чому не звинувачую… Ніколи не засуджую тих, хто опиняється у в’язниці, бо ситуації трапляються різні. Буває, що людина має страшну статтю за вбивство, але вчинила таке, рятуючи своє життя чи своїх дітей. Є зло, якому нема оправдання, а є прикрі випадковості. Звісно, оточення та місце змінюють людину. Кого — на краще, кого — на гірше. Перебування в колонії навчило мене бути стриманою. Раніше я могла піддатися емоціям, тепер — більш виважена.

Пишу вірші, щоб відволіктися, глянути в інший бік. Людина за ґратами — не втрачена. Мене досі чекають на роботі, я працювала економістом у банку. Найближчий мій друг — моя мама — ніколи мене не покидає, що б не сталося. Мій батько давно загинув. Мій чоловік — коваль, творча людина. Працює за містом, приїжджає до сина на вихідні.

Слава Богу, що рідні не відвернулися від мене. Коли мені важко на душі, звертаюся до психолога нашого закладу. Приходить натхнення — пишу. Звісно, хочеться повернутися додому, бути поруч із рідними, обійняти діток… Цим і живу, це тримає. Хочу якнайскоріше перегорнути цю сторінку в житті. Тюрма, безумовно, не рідний дім, але вона у мене не асоціюється зі злом. Тут перебувають різні люди, які повинні співіснувати в одному вимірі. Як правило, вони — хороші, дружні, готові поділитися останнім. Без перебільшення скажу, що близько 90% ув’язнених жінок у нашій колонії — із добрим серцем.

У тюрмі нема зла в глобальному прояві, як можливо, хтось собі уявляє. Потрапляють сюди здебільшого через помилку або випадковість. На території колонії є перукарня — намагаємось доглядати за собою, хочемо мати гарний вигляд. Навіть за ґратами жінка має залишатися жінкою.

Джерело

Источник