«В українських військових на фронті зарплата нижча, ніж в охоронників супермаркету…»

Назар Мялікгулиєв із села Кобиловолоки Теребовлянської громади з перших днів війни — на Донбасі.

Його рідний брат Арслан — уже п’ятий рік на передовій. Мужньо захищають Україну, добре знають фронтові реалії, мають свою позицію щодо подій в нашій країні. Які настрої серед українських військових на Сході на восьмому році війни? Напередодні 30-річчя Незалежності України журналісти «НОВОЇ…» поспілкувалися з Назаром.

«Недарма мама жартома називала мене Вангою» — Багато хто, чуючи моє прізвище, здивовано перепитує, звідки я, — усміхається Назар. — Я народився і виріс у Кобиловолоках, я — українець. А ось мій батько Курбангельди — з Туркменистану. Познайомилися вони з моєю мамою Олександрою в Криму. Батько — етнічний туркмен — ніс строкову службу в Україні. Мама проходила стажування на військовому заводі в Криму. Там і зустрілися. Після звільнення батька в запас переїхали з Балаклави на Тернопільщину. У Кобиловолоках я закінчив школу, далі навчався в Буданівському ПТУ №28, у Теребовлянській вечірній школі. Якийсь час працював у Буданівському лісництві. Та коли в 2014-ому році почалася війна — пішов захищати країну.

Під час третьої хвилі мобілізації мені принесли повістку. Батьки хвилювалися. «Насамперед — збереження держави!» — сказав я. «Це твій вибір», — з розумінням підтримали батьки. Потім на війну пішов мій брат. Дотепер боремося. Не скажу, що наша родина якась надзвичайно патріотична. Вважаємо, що кожен із нас — частинка України. Багато в чому нами керує ненависть до московського режиму. Мій батько розказував, як розкуркулювали його родину в Туркменистані, яка була досить заможною, як висилали в Сибір. Предки по маминій ліній теж пережили чимало. Ми — українські туркмени, але я — патріот України. Мій батько, на жаль, торік помер. Ми з братом вміємо відрізняти біле від чорного. Під час Помаранчевої революції я їздив на Майдан до Києва. А на Революції Гідності виступав на сцені перед драмтеатром у Тернополі — читав свої вірші. Пишу з шести років. Моє серце чутливе до слова. У 2011-ому вийшла моя збірка «Критик», у 2014-ому — «До народу». Нині готую книгу з усіма моїми поезіями. Львівське видавництво «Бона» надрукує тиражем 500 примірників. Проілюструють збірку малюнками відомого учасника АТО Юрія Костишина з Тернополя. Про Крим, про війну я давно передбачив у своїх рядках. Недарма моя мама колись жартома називала мене Вангою (сміється, — авт.). Більшість віршів написав до війни. Тепер не беруся римувати, щоб не лякати українців, бо не надто веселі думки в голові…

«Якби військові брали все до серця, то потрапили б у психушку»

— Упродовж 2008-2010 років я ніс строкову та контрактну службу. У 2014-ому пішов захищати нашу країну на Донбас, — продовжує розповідь військовий. — Понад три роки був на фронті, чимало часу присвятив навчанню на полігоні, загалом служу вже близько п’яти років. У 2014-ому мене мобілізували у 24-ту окрему механізовану бригаду. Згодом наш батальйон перевели в новостворену 53-ту механізовану бригаду. У 2015-ому я звільнився зі служби, у 2016-ому пройшов курси ведення підприємницької діяльності в ТНЕУ (нині — ЗУНУ). Того ж року пройшов навчально-польові збори і підписав угоду на службу з нашою 44- ою артилерійською бригадою. У 2017-ому звільнився. У 2019-ому знову пішов у 54-ту механізовану бригаду. Торік ніс службу в 108-ому окремому гірськоштурмовому батальйоні. Після закінчення контракту підписав черговий річний з 92-ою окремою механізованою бригадою. Нині я знову в 53-ій окремій механізованій бригаді, наразі — на полігоні в Яворові. Пройшов багато — Кримське, Авдіївка, Попасна, Широкине… Витримати психологічно непросто. Мій старший брат воює на Донбасі з 2016-го. Для нас важлива доля держави. Усі ці роки ми під мінометними, кулеметними, снайперськими обстрілами. Отримував я контузії, але це дрібниці, ніхто вже таке не записує. Руки — цілі, ноги — цілі, то можу служити. На жаль, багато побратимів загинули на війні, багато отримали важкі травми, залишилися каліками… Останніми роками втрати вже, як звична річ… Як би це страшно не звучало. Для нас обов’язок — захищати Вітчизну. Якби військові брали все близько до серця, то давно би вже потрапили в психушку. Добре, коли вдома тебе чекають — це найкраща підтримка. Перший шлюб у мене не склався. Нинішня моя дружина Галина нещодавно народила донечку Софійку! Приїжджав на хрещення. Такі моменти надихають і дають сили іти далі, бо розумію для кого це роблю. Наші діти повинні жити на вільній землі!

«Прості люди втомилися від війни, а військові — розчарувалися»

— За 30 років незалежності України ми втратили багато патріотів, втратили віру, — каже співрозмовник. — У політиці — велика зрада. Коли журналісти запитують президента, чи Путін — вбивця, наш гарант кілька хвилин відбріхується замість сказати «так» або «ні». Нинішній президент не хоче визнавати каральну акцію уряду СРСР проти УПА «Захід» в 1947 році, коли було примусово депортовано 74 тисячі мешканців Західної України. Як таке може бути, що президент вітає з Новим роком спершу Путіна, а потім — армію. Наш уряд допомагає Індії боротися з коронавірусом, а тим часом українці помирають… За 30 років незалежності вдалося викоренити комунізм, прийшло усвідомлення, що ми — українці. Хочеться за ці десятиліття подякувати тільки Віктору Ющенку за те, що відкрив архіви про Голодомор, репресії, і Петру Порошенку — за створення армії. На жаль, більше позитиву не можу знайти. Українці не хочуть змінювати менталітет. Дивляться «тік-токи», «ютуби», слухають безглуздя блогерів, не хочуть напрягатися думками про державотворення та участь кожного із нас у ньому.

Надзвичайно прикро, що упродовж останніх двох років українська армія розпадається… Ми повертаємося до ситуації 2014-го. Нема оптимізму, бо тепер «зливають» державу. Я не є фанатом жодного президента, я — військовий, тому болить душа за безпеку країни. В армії стрімко погіршилося забезпечення: погане харчування, обмундирування, не дбають про поліпшення військової техніки. Якщо хтось думає, що українські військові нині даремно сидять на передовій, бо, мовляв, нема активних бойових дій, то дуже помиляються. Бачимо, що робиться в Афганістані, коли Америка вивела війська. Війна не закінчилася. У нас вчора був «двохсотий», сьогодні — «двохсотий»… Проти нас тут стоїть 300 тисяч російської регулярної армії. Українці, які не були на війні, кажуть, що втомилися від війни. Що тоді казати нашим військовим?! Мінські домовленості, в які так повірив нинішній уряд, написані для мирного населення. Насправді вони ніколи не діяли на Донбасі. Але ми змушені були відвести артилерію, тепер стоїмо з автоматами проти танків, проти гармат. Це політика винищення солдатів в окопах.

«Нормальні пацани бабло заробляють, а придурки гинуть за олігархів»

— Останніми роками з лав Збройних сил України масово звільняються патріоти, професіонали своєї справи. Звільняються, бо розчарувалися, — з сумом констатує Назар. — А ще добиває ставлення до військових. Упродовж двох із половиною років солдатам не підвищували зарплату. Війна війною, але треба годувати родину, платити за комунальні послуги. Зарплата солдата нині складає 10 350 гривень. Охоронник у супермаркеті в Тернополі має більше. А ми ж боронимо всю країну. Жахливі аналогії, але такі реалії. І все це не просто песимізм військових. Це велика загроза для країни. Побратими добувають контракти і не хочуть більше служити. Залишаються на фронті, даруйте, ті, хто не має особливо куди повертатися. Алкоголь, наркотики, відчай… Мусимо тепер визнати, що при Порошенкові були золоті часи для військовослужбовців. Народ і влада нині відвернулися від армії. Я теж розчарувався.

«Нормальні пацани у Польщі бабло заробляють, а придурки гинуть на Донбасі за олігархів», — казали мені. Але люди не розуміють, що я воюю не за Порошенка чи Зеленського, а за свою державу. Навіть у рідному селі не всі розуміють мене. За вісім років війни сільська рада не купила моїй дитині на свято Миколая навіть сто грамів цукерок. Не дали ні мені, ні братові медалі, щоб якось підтримати. Двічі вручили по 200 гривень до Дня Незалежності та дали нам три грамоти, у яких навіть неправильно написали прізвище, соромно буде дітям показати. Люди не хочуть чути про війну. Чиновники байдужі, бо їхні діти не воюють. Якби син сільського голови воював, то вже мав би зо два відра медалей. Але я вірю, що є багато свідомих українців, що не все втрачено, що ми збережемо Україну. Хочу після звільнення зі служби навідатися в університети, коледжі, ліцеї, поспілкуватися з нашою молоддю, щоб пробуджувати патріотизм, формувати проукраїнський світогляд. Завжди закликаю: Україну кохайте, а державу — любіть.

Источник