“Відчуваю себе, ніби в казці”: як поїздка на заробітки закінчилася для тернополянки казковим весіллям

«Відчуваю себе, ніби у казці, яка стала реальністю!» — не стримує емоцій тернополянка Ніна Рогожинська. Уже два роки наша землячка живе у мальовничому іспанському місті Пальма де Мальорка, а кілька тижнів тому відсвяткувала тут казкове весілля.

Її історія чимось схожа на історію Попелюшки. Доля не раз випробовувала її на міцність, і хоч добра фея так і не з’явилася, а всього довелося добиватися самій, все ж у фіналі історії таки був прекрасний принц і розкішне весілля. Хоча який «фінал історії»? Щаслива історія Ніни та Альберта тільки починається, пише НОВА…

Поїхала на роботу, а знайшла свою долю
— Приїхала в Іспанію я два роки тому з двома синами, з дуже непростих життєвих обставин, — розповідає жінка. — Було важко. Працювала, прибираючи по 11 годин на день, про себе не думала, вирішила, що для мене головне — поставити на ноги синів. У Тернополі я працювала на кафедрах мікробіології, фармакогнозії, а згодом на кафедрі стоматології ТДМУ, а тут не цуралася ніякої роботи… Щоправда, дуже швидко вивчила іспанську мову – за два місяці уже вільно говорила, стало трохи легше і цікавіше. А тоді моя подруга, з якою я якось зустрілася в барі, каже мені: «Мій чоловік хоче познайомити тебе зі своїм братом…» Я кажу: «Я не знаю, чи мені це потрібно, я сама в чужій країні з двома дітьми, я не шукаю тут пригод, а хочу кращого майбутнього для своїх синів…» Але взяла з собою молодшого сина Валентина і вирішила все-таки піти на зустріч.

Альберт уже згодом зізнався мені, що перед тією доленосною зустріччю, подивившись мої фото у Фейсбуці, сказав брату: «Вона занадто гарна для мене…» (Сміється, — авт.) Але ще з першої нашої зустрічі я відразу зрозуміла, що закохалася! Отак, з першого погляду – якби мені колись сказали, що зі мною таке станеться, то я б не повірила! Альберт вразив своєю увагою, турботою, добротою. Далі були дзвінки, переписки, зустрічі… На півроку нашого знайомства він подарував мені картину, на якій було зображено розташування зірок у момент нашої першої зустрічі. Це було просто неймовірно! Такий романтичний жест мене просто підкорив! Сини теж відразу прихилилися до Альберта, легко знайшли з ним спільну мову.

Якось ми усі поїхали на сусідній острів Менорка – там надзвичайно красиві краєвиди! І от під час прогулянки мій старший син Віктор дістає фотокамеру, а Альберт стає на коліно і просить мене вийти за нього заміж… Це був такий зворушливий момент, я ледве стримала сльози… Ми обоє були такі щасливі! Для весілля обрали дату 22 серпня, але хто ж тоді знав, що гряне коронавірус і карантин?

За порушення карантину забирали до відділку
— Ми живемо доволі віддалено (Пальма де Мальорка — столиця та найбільше місто іспанської автономної спільноти Балеарські острови на острові Майорка), тож у нас не було багато випадків захворювання – ситуація з коронавірусом була краща, ніж на материковій частині. Але все одно у нас був суворий карантин, усі дисципліновано ходили у масках – поліція суворо стежила за дотриманням цих норм і штрафувала тих, хто без маски, — каже пані Ніна. — Навіть бувало таке, що старших людей, які не дотримувалися карантину і гуляли містом, з профілактичною метою забирали до відділку на кілька годин… (Сміється, — авт.) Мусили їх так навчити. Усі заклади та установи були закриті, у магазин можна було йти тільки той, що найближче біля дому, інакше — штраф. Але держава платила компенсацію за вимушене безробіття — навіть мені, яка не була громадянкою Іспанії.

Тут, коли ти працюєш (байдуже, на якій роботі, в іспанців немає поняття «престижна-непрестижна», є просто робота і найважливіше, чи ти добре її робиш), ти собі можеш дозволити все! На хороший якісний одяг щосезону є знижки – за 2-3 євро можна купити те, що було 50-60 євро. Можна дозволити собі які завгодно смаколики: червона риба і різноманітне делікатесне «моріско» – морепродукти тут у всіх норма в харчуванні. Іспанці не так «заморочуються» готуванням, як ми: їдять багато зелені, морепродуктів, простенькі супи-пюре. Хоча і від української кухні мій чоловік у захваті: любить і борщ, і вареники, і голубці… Коли я на Різдво приготувала наші традиційні 12 страв і до нас у гості прийшли три чоловікові брати з сім’ями, то вони всі просто закохалися у нашу кухню! Ну і оцінили мій кулінарний талант, звісно… (Сміється, — авт.)

— Спершу я працювала на прибиранні: зарплата була за місцевими мірками невеликою, але мене всі любили і поважали, бо знали, що працюю на совість. «Покличте нам Ніну-українку», — казали ті, хто чув відгуки про мою роботу. Нині я працюю у їдальні, де готують їжу для школярів: готують професійні кухарі, а ми її розфасовуємо та розвозимо по семи школах міста. Навіть вожу обіди у школу, де працює мій чоловік – як він тішиться, коли вдається побачитись!

Альберт працює у школі – за нашими мірками він заступник директора. Тут школа зовсім не така, до якої ми звикли – без пафосу, вчителька у перший день школи запросто може прийти у шортах і футболці, і більшість дітей також. Але тут дуже високий рівень викладання, вчать багато іноземних мов і турбуються про здоров’я і комфорт дитини. Цукерки вчителю ніхто, боронь Боже, не носить – тут це майже кримінал… (Сміється, — авт.) Мій син Валентин знає уже каталонську, іспанську, англійську мови, нині вчить німецьку, навчання йому легко дається, вчителька його хвалить… 26 серпня ми планували прилетіти до України, до мого рідного Тернополя, провідати друзів і рідних. На жаль, через пандемію наразі ми цього не можемо зробити, але віримо, що наші рідні – а в Тернополі живе мій тато – душею з нами!

— Три тижні тому, 22 серпня, ми з Альбертом взяли шлюб і відгуляли весілля: воно було просто казковим! — ділиться враженнями пані Ніна. — Я хвилювалася, що доведеться змінити усі плани, але коханий сказав мені: «Не хвилюйся, все буде добре» і саме так і сталося! Спершу я не хотіла гучних святкувань — адже маю за плечима два невдалі шлюби, та й нам з Альбертом уже не по 20 років… Але чоловік мене переконав, що наше кохання варте того, аби яскраво і незабутньо його відсвяткувати! До того ж, іспанці одружуються доволі пізно, тут весілля після сорока і далі – норма.

«Я все життя чекав на тебе, – каже мені Альберт. — Ти – подарунок мені від Бога». Я можу сказати йому те ж саме. Не втомлюся дякувати долі за чоловіка: такого люблячого, розумного, надихаючого… Наше весілля — саме таке, як я собі вимріяла! Навіть персонал п’ятизіркового готелю, де ми святкували, пішов нам назустріч і дозволив влаштувати свято попри карантин: столи були на метровій відстані один від одного, усіх норм безпеки ми дотримали, і все було просто чудово! Свою сукню я купила, але вирішила перешити її на свій смак – щоб була саме така.

Навіть корону-діадему одягла – бо ж чоловік завжди називає мене принцесою і хотілося виглядати так, аби відповідати його словам. За місцевою традицією, наречену до вівтаря веде батько, але, на жаль, через карантинне закриття кордонів і пережитий напередодні інсульт мій тато не зміг приїхати – тож до вівтаря мене вів старший син Віктор. І коли Альберт, стоячи у церкві, побачив мене у сукні і діадемі, то ледве стримав сльози… Під акапельне «Aleluya», під музику старовинного органа, якому 130 років, п’ять священників давали нам шлюб.

«Про їхнє кохання знає уже вся Іспанія, вся Україна і весь Фейсбук», — жартував священник у нас на вінчанні. (Сміється, — авт.) Так, я щаслива і не соромлюся розповідати про своє щастя цілому світу! Не бачу нічого поганого в тому, аби показати, що незважаючи на всі проблеми і перешкоди, людина може бути щаслива, і що у будь-якому віці можна знайти свою «половинку». Нам приємно розповісти усім, як може змінюватися життя кожної людини, і що кохання не залежить від національності людини. Головне — душа і серце.

Источник