“Я не плакала в той день – це було запаморочення і безмежне щастя свободи”: тернополянка 9 місяців провела у в’язниці Польщі

Тернополянка Ольга Фаль 9 місяців провела у в’язниці Любліна. Аби не впасти духом, не зламатися і легше пережити те, що випало на її долю, вона розпочала ділитися пережитим з іншими. Свої почуття та емоції дівчина викладає у блозі в Instagram. Історія зацікавила багатьох людей, тож Ольга стисло все розповіла у інтерв’ю.

Ольга Фаль переїхала з Тернополя до Польщі у 22. На другому році проживання там, Ольгу та її хлопця заарештували за підозрою в легалізації іноземців незаконним шляхом, пише The Village. Поки тривало слідство за справою, їх утримували під тимчасовим арештом у в’язниці Любліна майже 9 місяців, щоб вони не контактували з іншими підозрюваними чи свідками, і щоб не втекли до України. Пару відпустили на кінцевому етапі слідства під заставу. Наразі Ольга перебуває в Польщі й разом з адвокатами намагається довести свою позицію в суді – вона вважає себе невинною, а обмеження волі – несправедливим і необґрунтованим. Донині Ольга у статусі підозрюваної обвинуваченої, без вироку. Вона розповідає, як пережила майже рік у польській тюрмі.

“Мене заарештували в обідню пору напередодні Різдва, забрали з дому під час обшуку. На полиці залишилися квитки на потяг – я планувала святкувати в родинному колі. У СІЗО повезли після тривалих допитів майже до опівночі. Напівпідвальне приміщення, стіни темно-рудого кольору, шість порожніх камер, металеві двері на кількох замках і туалет. Мене помістили в одну з камер – там було дві нари, на одну з них, схожу на дерев’яну коробку, кладеш матрац. Куртку, рюкзак, бюстгальтер, шнурки від черевиків – усе це відібрали, коли приймали. За чотири години мені принесли сніданок: три шматка хліба, чай і паштет в одноразовому посуді”, – написала Ольга.

У дописі дівчина розповіла, що наступні чотири дні була в напівпритомному стані, багато спала і жодних контактів із зовнішнім світом. Найдивовижніший спогад із тих днів – це сни. Оля бачила родину, хлопця, друзів, а коли прокидалася – не могла повірити, що справді перебуваю на самісінькому дні.

“У Польщі таких, як я – тимчасово затриманих – закривають у в’язниці разом із тими, хто вже отримав вирок. У в’язницю із СІЗО мали перевести за 48 годин. Але оскільки надворі були святкові різдвяні дні, то просиділа я там щонайменше п’ять діб – лише тоді приїхав конвой і мене перевели у в’язницю. Найгішра камера, в яку я потрапила, нагадувала комірчину. Ось який вигляд вона мала: стіни востаннє пофарбовані не пізніше як у 1940-х. Над верхнім ліжком на стіні намальований ангел і підпис: «Хоч у камері із заґратованими вікнами, хоч двері замкнені ззовні, ми є вільними людьми – то ті, хто нас пильнують, є невільниками». Сірі металеві двері, вішалка, приклеєні фото з якогось журналу. І, неочікувано, – Ісус. Прив’язаний до вентиляції над дверима дерев’яний хрест з Ісусом без рук. Він надавав приміщенню ще більшого жаху”, – пригадує дівчина.

У в’язниці було триразове харчування. Для тих, хто не їв м’яса з релігійних поглядів або хворів на діабет – створене дієтичне меню. За словами Ольги, на вигляд їжа може здатися цілком прийнятною, але це до моменту, поки не спробуєш.

“Готували із зіпсованих овочів, максимально розводячи все водою, аби літраж відповідав нормі. Замість масла – маргарин, на сніданок і вечерю – хліб, здебільшого черствий або зацвілий, супи я не їла взагалі, а от в обід годували більш-менш – рис, гречана каша, макарони. Правда, через дрібне каміння й металеві детальки в салатах я зламала три зуби, а коли відмовилася від м’ясної дієти, (бо двічі на день давали ковбасу, якою в Тернополі навіть не годують котів), то мені почали давати сою. Вона виявилася ще огиднішою. Якби не можливість купувати продукти, усі повбивали б одне одного від голоду”.

Ольга розповідає, що в арешті в кожного з ув’язнених був особистий рахунок, на якому зберігалися заощадження, з якими їх затримали, або гроші, що вислали рідні. За них можна було зробити закупи раз на десять днів – не більше 9 літрів напоїв і 6 кілограмів продуктів. Проблем із гігієнічними засобами загалом не було. Щомісяця отримували зі складу шампунь, туалетний папір, мило, зубну пасту, жіночі гігієнічні засоби. Те, якими вони були за якістю – уже інше питання.

Дівчина сиділа у в’язниці змішаного типу – там було 12 чоловічих відділів та один жіночий, у кожному – приблизно по 90–100 в’язнів.

“Тимчасово арештовані не можуть сидіти із засудженими, рецидивісти можуть сидіти тільки з рецидивістами, курці окремо від тих, хто не палить, іноземці бажано окремо. Не можна тримати в одній камері співучасників справи. А ще в кожної з нас було «право вето» – офіційне оголошення конфлікту з обох сторін, після чого нас повинні розселити, поки ми не скривдили одна одну фізично чи психічно. Я користувалася цим двічі. І ще кожного дня може прийти новенька, яку потрібно кудись поселити, щотижня відбувається «транспорт». Це коли привозять ув’язнених з інших пенітенціарних закладів і психіатричних обсервацій. Жодних класифікацій за важкістю злочинів немає”, – зазначає Ольга.

Конфлікти були щодня. Усі й без таких сусідів постійно нервують: стрес і хвилювання за рідних ззовні, за перебіг слідства. Дівчина розповідає, якщо врахувати те, що перебуваєш 247 з людьми, які тобі незнайомі й ніколи б не стали знайомими за інших обставин, то кожна дрібничка спалахує, як бензин. Агресія – це мова, яку Ольга не відразу опанувала.

“Мій темперамент далекий від емоційного розв’язання конфліктів на високих тонах, але там я була змушена опуститися до їхнього рівня й не лише захищатися, а й нападати. Мені дуже швидко показали, що мій страх – це їхня насолода, коли всією камерою притиснули до стіни. Тому я зібралася й почала відстоювати свої межі. І за кілька місяців уже сама не впізнавала себе. Стереотипи про в’язницю правдиві. Це не місце, де всі спокійно очікують закінчення свого терміну. Контингент дуже підлий, заздрісний і фальшивий, усі одне одного продають або шукають вигоду. Сильніші принижують слабших і тримають градус напруги в кожній камері”.

За словами Ольги, щодо інтимних стосунків, то у всіх це було по-різному. Хтось не відмовлявся від втіхи й знаходив собі дівчину як партнерку. У чоловічих блоках у вбиральнях безліч журналів, так вони «знімали напругу» самостійно. Для ув’язнених, що відбувають вирок, була можливість інтимних побачень.

“Є й такі, як я – у мене від стресу не виникало абсолютно жодного бажання. Дуже хвилювалася, що в’язниця зламала мене не лише в плані збудження та інтимних потреб, але й узагалі як гормонально здорову жінку: у мене критичні дні зникли на пів року. Виявилося, що такі ознаки в багатьох дівчат: ми почали підозрювати, що нам додають щось у їжу. Існує непідтверджена інформація, що в пенітенціарних закладах додають до їжі бром, аби притуплювати сексуальний потяг і розумову діяльність”, – розповідає Ольга.

Час у в’язниці – безмежний. Кожного дня сам собі вигадуєш заняття, щоб не збожеволіти, – додає дівчина. Деякі з жінок мали телевізори, які їм вислали з дому. Іншим – раз на тиждень можна було ходити до так званої «Світлиці», де годину можеш подивитися якісь передачі. На інтернет жодних шансів. Тому Ольга майже весь час розмальовувала конверти для подруг, які вони висилали близьким, робила якісь стінгазети для відділу або ескізи татуювань на замовлення, які потім набивали інші дівчата. Була й бібліотека – це візок, подібний до тих, що продає IKEA. Тричі на день на ньому їздили казанки з їжею, але раз на тиждень – там розкладали книжки.

Для зустрічі з рідними чи близькими потрібно було, аби вони надіслали відповідний запит до прокуратури.

“Побачення відбуваються або за столом в окремій кімнаті – це коли ви можете тримати одне одного за руки й обійнятися, або через «плексу» – така пластикова шиба, розмовляти через яку можна телефоном, як у фільмах. Зазвичай, я мала два побачення на місяць – окремо з мамою, окремо з батьком. Вони приїжджали аж із Тернополя в Люблін. На вході їх обшукують металодетектором, усі речі залишають і проводять у залу, де приблизно 30 таких столиків. Паралельно, мене виводять із камери, перевіряють або лише металодетектором, або повністю – і черговий проводить мене до цієї ж зали. Побачення триває годину, але коли ти працюєш в арешті, то можеш заслужити бонус-час – від 30 хвилин до години”, – зазначає тернополянка.

Додатковий час Ольга зазвичай використовувала для зустрічі з мамою. Жінка розповідала доньці про справи вдома, сестер, хлопця, що теж був в арешті, розпитувала про побут. Наступного дня приходив тато. Він брав у буфетику цієї зали якісь тістечка й завжди пригощав Ольгу. Так підбадьорював. З татом розмови завжди були більше про слідство.

“Не знаю досі, як він знаходив такі слова, але після них я набиралася жаги до виживання й чекала наступного побачення, знаючи, що витримаю будь-що, лише б побачити їх знову”, – пише Ольга.

З хлопцем дівчина просиділа весь термін в одній тюрмі, але не бачилися жодного разу. Їх помістили в різні блоки й так уважно ізольовували, що іноді вони навіть по кілька тижнів не знали, чи все в кожного з нас гаразд. Зв’язок був через батьків.

Заради бонусного часу для зустрічей із батьками тернополянка працювала. У в’язниці робота – це велика нагорода.

“За три місяці зрозуміла, що готова затовкти до смерті свою гордість, лише б виходити назовні. І пішла на безоплатну роботу прибиральницею відділу. Я виходила з камери щодня мінімум на дві години й могла зі всіма спілкуватися в коридорі. Мала доступ до мініскладу: у будь-який день могла замінити собі тарілку, подушку чи ковдру на новіші. Коли потеплішало, щосуботи гуляла довше на дві години, бо в цей час ми підмітали вольєри для прогулянок. Найголовніше те, що за якісну роботу мені давали аж цілу бонусну годину на побаченні. А це було так цінно, бо з мамою розмовляєш не годину, а цілих дві”, – ділиться пережитим дівчина.

В’язниця – цілком самодостатній механізм: тут усе готують, ремонтують, налаштовують і створюють самі в’язні. Знаходяться всі – механіки, сантехніки, прибиральники, кухарі, працівники для складів, пралень і кухонь. І, такий устав дівчина вважає ідеальним. Бо робота, хай навіть найпримітивніша, дуже скорочує дні та дозволяє відірватися від думок про волю.

“На четвертий місяць відчаю й відчуття тотальної несправедливості, коли мені заборонили контакт із батьками на декілька тижнів, – додає Ольга, – я почала планувати самогубство. Мене тримали в камері з недорозвиненою жінкою за температури 15°C приблизно. Це була одна з найгірших камер у плані побуту: моя психіка просто не могла впоратися з цим випробуванням. Я збирала снодійне – ніхто не перевіряв, чи я його п’ю – і чекала дня Х. Та він не настав. Дратували сусідки й наглядачі. Це парадоксально, що в місці, де тебе ізолюють від суспільства – найбільше втомлюють саме люди. Їхні розмови, вчинки.”

Коли Ольга дізналася, що її випустять – не повірила. Адже перед цим їй вже двічі обіцяли свободу та через різні причини вона залишалася недосяжною.

“Про звільнення мені повідомила сестра телефоном у п’ятницю. Коли працювала, закрилася в комірчині з подругою й почала пояснювати їй, чому це неможливо. А вона дивилася на мене з такою теплою посмішкою, ніби відчувала, що цього разу все здійсниться. Усі вихідні страждала від безсоння, у неділю розклала свої речі та поділила «спадок». Це коли щось залишаєш сусідкам по камері. Я залишила все, окрім книжок, щоденника й речей, необхідних у готелі найближчим часом. Майже рік у цих стінах умістився в п’ять пакетів: чотири – залишилися в камері. Зранку я міцно обійняла одну із сусідок. Вона сказала, що ми більше не побачимося. І це була правда. Мене повезли в прокуратуру й звідти я повернулася лише за речами. Дозволили попрощатися”, – пригадує тернополянка.

Проводжали Ольгу і наглядачі, і ув’язнені. Коли металева брама таки замкнулася за плечима дівчини, вона видихнула й намагалася не закричати.

“Я не плакала в той день – це було запаморочення й цілковита розгубленість. І безмежне щастя свободи.”

Источник