Навіщо ми разом? Післямова до новорічного звернення

Новорічне звернення президента підняло надзвичайно важливе питання, яке постійно замовчується і маргіналізується в Україні, — питання ідентичності, пише у власній колонці підприємець і блогер Валерій Пекар.

У сучасному світі люди вільно міняють країну проживання, та й самі країни міняють кордони, зникають і виникають (згадайте хоча би розпад СРСР, Югославії та Чехословаччини, об’єднання Німеччини, які сталися на наших очах). Люди потребують причини жити в тій або іншій країні — причини більш поважної, ніж факт народження на її теренах. Я би загострив: кожна країна постає із відповіді запитання «Навіщо ми живемо тут разом?» Кордони можуть мінятися після воєн, але мільйони людей перетинають змінені кордони назавжди, шукаючи відповіді на це запитання. Мільйони людей назавжди виїхали з України до Росії, натомість 1,8 мільйони залишили рідні домівки на Донбасі та в Криму, аби жити в Україні. Сучасні люди мають свободу обирати, тож ідентичність нині є питанням особистого вибору.
В постімперському світі щось мусить об’єднувати людей на певній території, інакше на цій території утворюється низка держав замість однієї. Такими об’єднуючими факторами можуть бути національна історія, мова і культура (хоча існує безліч прикладів, коли це не працює: наприклад, кілька країн розмовляють однією мовою), а може бути безумовна вірність певним засадничим принципам (як, наприклад, в американському чи швейцарському випадках). Сильно спрощуючи, я би сказав, що у сучасному світі нації об’єднує спільна етика й естетика.
А етика й естетика ґрунтуються на символах. На іменах героїв та спільних міфах, на піснях і прапорах, на назвах вулиць та пам’ятниках, на церемоніях і ритуалах. Особливо це важливо після нищівного удару, коли нації треба збирати себе докупи, як, наприклад, Німеччині після поразки нацизму, Франції після Віші, Ізраїлю після Голокосту. Або Україні після російського вторгнення.
Що ж пропонує нам президент?

Наявність українського паспорта? Цього замало, бо паспорт нескладно поміняти. Ідея об’єднати країну дуже гарна, але в такому варіанті вона призведе до її остаточного розпаду, бо не пропонує відповіді на ключове запитання: чому ми разом?
Є доконаним фактом, що «армія, мова, віра» не можуть об’єднати строкату країну, це видно хоча би за підсумками президентських виборів. «Кров і ґрунт», оспівані фашистами ХХ сторіччя, не можуть бути основою формування політичної нації у ХХІ сторіччі. Політична нація за визначенням мусить бути інклюзивною. Але не можна сформувати жодної спільноти, якщо не відповісти на запитання: хто входить в неї, а хто не входить? Хто є її членом, а хто залишається поза межами? Не можна зібрати країну з людей, яким просто пощастило чи не пощастило мати український паспорт. Треба щось більше. Потрібні спільні цінності і сенси, спільна етика та естетика. Інакше не буває, вибачте. Любов до дітей, борщу і сала з часником ще не робить членом української політичної нації. Головне не те, якою мовою ти розмовляєш, а те, що ти вважаєш важливим і цінним у житті. Якщо тільки ковбасу, то є країни, де ковбаса краща. Якщо тільки освітлені та заасфальтовані вулиці, то тут ми відстали навіть більше.
Життя в суспільстві означає жертвування чимось заради інших, прийняття на себе певних обмежень і зобов’язань. Мусить бути чітка і зрозуміла відповідь — навіщо? Ковбаса та заасфальтовані вулиці не дають відповідь, чому ми тут. Німецький сенс не у смачних ковбасках, а французький — не у свіжих багетах. Сенс спільного буття ґрунтується на поясненні, коли і чому суспільне благо є вищим за особисте. «Система, яка втрачає сенс, втрачає майбутнє, а врешті і теперішнє», — підкреслює філософ Пінхас Полонський.
Як і мільйони інших людей, я є не етнічним, а політичним українцем, це мій свідомий вибір, а не просте прийняття факту народження. Я виріс у русифікованому Києві на піку його русифікації, коли слово «шкарпетки» на вивісці магазину сприймалося як щось абсолютно чуже, і дізнався про існування української мови у другому класі школи. Таких, як я, — мільйони. І нам потрібна більша причина жити тут, ніж заасфальтована вулиця і смачна ковбаса. Назвіть це національною ідеєю, якщо хочете, але я не прихильник зайвого пафосу. Краще назвемо це спільною етикою та естетикою.
І тут треба зрозуміти, що вибір у нас невеликий.

Ми маємо вибір із двох варіантів естетики — національна або радянська.

Або Мазепа, Бандера і Григоренко, або Ленін, Дзержинський і Жуков. Ці два варіанти не можна об’єднати в рамках однієї історії. Англійці поєднали Кромвеля та Карла І, бо обидва представляють ту саму країну. Натомість Ленін, Дзержинський і Жуков (власне, як і Пушкін з Маяковським) — іншу.
І ми маємо вибір з двох варіантів етики. Треба усвідомити, що нинішній український модернізаційний проект тримається на етиці Майдану і добровольчо-волонтерського руху — на етиці небайдужості, активності і жертовності. Отже, або ця етика, або етика Антимайдану, Беркута і нинішніх суддів-прокурорів.
(Тільки не треба нам говорити, що дві етики та дві естетики розділені географічно. Це очевидна брехня. Прихильники совка є по всій Україні, як і прихильники модерну. Добровольці, волонтери, корупціонери і пристосуванці живуть в усіх містах і містечках.)
Нам пропонують не вибирати, щоб об’єднати країну. Але в реальності пропозиція не вибирати просто країну розірве. Бо ці дві етики несумісні, так само як і дві естетики.
Нова Україна не має і не може мати створеної з нуля естетики, бо це потребує сторіч, — тож вона запозичує естетику в національного проекту, водночас відкидаючи його етику, як точно зазначив Павло Казарін, і саме тому правоконсервативні ідеї не здатні набрати достатньо прихильників на жодних виборах. Зрозуміло, що нам доведеться ще багато працювати з національними міфами та героями — не лише для того, щоб очистити їх від імперського забруднення (у нас і досі люди шукають історичну інформацію в російській Вікіпедії, адже там брехати не стануть), а й для того, щоб примиритися з їхніми протиріччями (наприклад, Богдан Хмельницький увійшов в українську історію як творець незалежної України, батько-засновник на рівні Вашингтона; у російську — як об’єднувач «молодшої сестри» з матінкою-імперією; у польську — як бунтівний зрадник-сепаратист; в єврейську — як відповідальний за найбільшу в історії різанину, другий після Гітлера; і хто знає, як би він увійшов в історію киримли, якби їх не позбавили права на власну історію). Нам доведеться переосмислити великі пласти історії, перевинайти багато сенсів, перезібрати національний пантеон. Але іншого шляху немає — ви не зможете навести приклади країн, які не мають власних міфів і пантеонів, символів і ритуалів. Ви не зможете навести приклади країн, яким все одно, чиїми іменами називаються вулиці — своїми чи чужими, і чиї пам’ятники стоять — свої чи чужі. Бо якщо не Григоренко, то Жуков. Якщо не Жуков, то Григоренко.
Об’єднувати країну треба, але це може статися лише на засадах спільних цінностей, спільної етики й естетики. «Немає різниці» — це не об’єднує, бо для мільйонів різниця є.
Як вірно зазначив вже згаданий Казарін, політику робить протистояння активних меншин, в той час як пасивна більшість цікавиться лише холодильником, а не кольорами прапору, і просто приймає нав’язаний порядок денний. Президенту Зеленському здається, що він іде за більшістю, за її бажаннями і сподіваннями. Але насправді ні. Ця більшість не має ні своєї окремої етики, ні своєї окремої естетики.

Тому, відкидаючи українську національну естетику та майданівсько-ветерансько-волонтерську етику, президент Зеленський фактично просуває альтернативний проект — радянську естетику та антимайданну етику. Ви не знайдете третього варіанту. «Немає різниці», — це не варіант, а ухиляння від дискусії, від визначення і самовизначення, від відповіді на запитання, що ми всі тут робимо.

Я вже двічі цитував програмну статтю Казаріна, російськомовного українця з Криму, який свідомо обрав бути членом української політичної нації. Дозволю собі зробити це в третій раз: «Меншість Майдану бореться з меншістю імперії за симпатії інертної більшості». У 2014 році перша з цих двох активних меншостей отримала право говорити від імені країни, хоч і не змогла ним повною мірою скористатися. Нині нам пропонують послухати голос більшості, але вона не має відповідей, окрім «немає різниці». Відповіді має інша активна меншість. Це виглядає як реванш. Тому пропозиція об’єднати країну без спільної етики й естетики може її просто розірвати. Нам пропонують дорогу в пекло. Не ходімо туди.

Валентин Пекар, Site.ua

Источник