Вербна неділя – сакральний день для українців

Більшість українців святкують сьогодні Вербну неділю.
Остання неділя перед Великоднем в Україні мала багато назв. Залежно від регіону її називають Вербною, Квітною, Шутковою, Бечковою, Баськовою. Про це нагадує «Українська правда».
Але є те, що з роками лишалося незмінним, — значення свята, його важливість та сакральність для українців.
Верба — тотемне дерево для українців. Кажуть, де не посади, вона вродить. Це дерево надзвичайно витривале, оспіване в піснях, символ української національної витривалості.
В Україні завжди росли красиві плакучі верби, під їхніми гілками зустрічалися хлопці з дівчатами.
Символіка верби — це й символіка жіночості. Прикрашали гілля, як і на Спаса, та короваї, винятково дівчата та жінки.
На Галичині свячену вербову гілку називають шуткою. Це не з російської, звісно, не жарт. Назва походить від німецького шуцен — оберіг. Слово збереглося з часів австро-угорської імперії.
У центральній Україні завжди святили вербу, яка вже розцвіла, з листочками. Це була зелена, жива верба, яка вже розпустилася.
На західній Україні вирубували гілочки спеціально завчасу, щоб вона не встигла зацвісти. Мали залишитися котики. Для прикраси верби брали квіти та сухе зілля.
А звідки ж його можна було взяти на початку весни? Тільки з-за образів, зі спасівки. Посвячені квіти вдруге вкладали в прикрасу цієї шутки. Тому свячена верба — унікальний оберіг. Ніде більше у обрядовості ви знайдете нічого, що буде прикрашене квітами, які освячують двічі.
Парна чи непарна кількість галузок у пучку — неважливо. Треба було, щоб пучок був тугенький, гілочок зо 12, наприклад, і щоб вони були всі гарні. Гілочки закручували лляною мотузкою у напрямку за сонцем.
Якщо в центральній Україні могли нести святити просто зелені гілочки, прикрашені калиною, то колишні Галицько-Волинські землі прикрашали шутку шарами в три або в п’ять рядів — як у церкві: скільки бань, стільки шарів.
Прикрашати могли пижмою, деревієм, безсмертником, м’ятою та чорнобривцями. У Львові ще й обов’язково використовували для прикраси мирту.
Поки шутка не освячена — якщо хтось просить, з неї гілочкою можна поділитися. Можна дати й освячену гілочку верби, якщо святили ще й крім букета окремо. Після того, як вербу освятили, вона стала ваша, діставати з неї гілочки не варто, несіть додому і кладіть за образи.
Освячена верба слугувала як оберегом для усього дому, так й індивідуальним, для кожного члена сім’ї. Після освячення треба було з’їдати по кілька котиків, щоб бути здоровими. Клали кілька котиків і у паску.
Ще вважалося, що якщо принесеш свячену вербу з церкви, посадиш з неї гілочку і вона прийметься на городі, то це велика милість і ласка Божа. Це був також знак, що якщо в сім’ї є неодружені хлопці чи незаміжні дівчата, то скоро вони знайдуть пару і створять сім’ю.
Котики та шматочки гілочок верби ховали в одязі — щоб ніхто не наврочив.
Особливо треба було це робити дівчатам, котрі хотіли вийти заміж, вагітним на ранніх термінах і хворим. Побожні жінки, котрим не вдавалося мати дітей, завжди носили такий оберіг, навіть зашивали його в одяг.
Свячену вербу кидали в пожежу, щоб послабити силу стихії. Галузку з шутки клали покійникам в труну. Вважалося, що вона захистить їх на тому світі.
Стару свячену вербу не викидають у жодному разі, її спалюють, але перед тим розпалювали нею піч, щоб пекти паску.
Найпоширенішою до наших днів лишилася традиція бити вербою — аби людина була здоровішою. Бити освяченими галузками слід було обов’язково з примовками: «Будь здоровий як вода, багатий, як земля, а красний як тая паска, бо в ній Божа ласка», «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень. Уже недалечко червоне яєчко», «Не я б’ю, лоза б’є, лоза б’є не заб’є. Від нині за тиждень буде Великдень», «Не я б’ю, верба б’є! Будь величний, як верба, здоровий, як вода, багатий, як земля».
Люди вірили, якщо в ту хвилину щось забажати, воно має збутися. У сучасному світі ми часто не розуміємо цієї енергетики — добра та радості.

Источник