Як галичани здійснили Листопадовий чин 100 років тому

Пруський генерал Карла фон Кляузевіц у своїй знаменитій праці «Про війну» писав, що «війна — це продовження політики іншими засобами”.

Дмитро Вітовський

Події 1 листопада 1918 року у Львові засвідчили дещо протилежне: військова думка не завжди підпорядковується політичній. Тогочасні українські політики та військові, як часто буває і тепер, мали різні погляди на методи боротьби. Перші більше були прихильниками дипломатії, другі — збройного виступу.
У другій половині вересня 1918-го у Львові було створено Центральний Військовий Комітет (ЦВК), до якого увійшли військові Австро-Угорської армії. Комітет проводив свої засідання кожного тижня і щоразу в іншому місці. Спочатку ЦВК не мав свого визначеного голову і лише 20 жовтня на зборах у місті Вижниця (Чернівецька область) на цю посаду обрали сотника Легіону УСС Дмитра Вітовського. Оцінюючи можливу війну з Польщею після проголошення Української держави, старшини були переконані, що до цього не дійде, хіба що, можливо, прийдеться мати справу з польською партизанкою у Галичині. Полковник Легіону УСС Вільгельм Габсбург («Василь Вишиваний») дозволив Дмитру Вітовського виїжджати до Львова два дні на тиждень у справі налагодження діяльності ЦВК і пообіцяв, що зробить все для того, щоб січові стрільці переїхали до Львова з Буковини у разі потреби. До приїзду Дмитра Вітовського у Львів (30 жовтня 1918 р.), обов’язки голови ЦВК виконував поручник Петро Бубела.

ЧОМУ САМЕ ВІТОВСЬКИЙ?

«Літ тридцяти, середнього росту, кремезної постави. Високе чоло, великі, розумні очі. Один з гарячіших провідників молоді… в війну сотник УСС комендант сотні й один з найкращих провідників стрілецтва.
Вітовського сотня була національно-самостійницьким центром всього стрілецтва. Всі гляділи, що робить сотня Вітовського, що говорить Вітовський.
Якийсь час був він незвичайно заслужився на полі українського шкільництва. На Україні в час окупації її австрійськими військами – політичним референтом при 25 корпусі, згодом комендантом куріня УСС.
В стрілецтві Вітовський займав місце духовного провідника. Але офіціяльного вищого становища він не міг добитися. Ще до війни він був політично підозрілий і через те позбавлений старшинського ступеня.
Серед українського суспільства Дмитро Вітовський був незвичайно популярний. Всі його любили і поважали, тому не дивно, що особу Вітовського в’язали з визвольним самостійницьким рухом. Тільки він одинокий мав дані стани керманичем революції».
Дмитро Паліїв. Листопадова революція

Під кінець жовтня свої держави на руїнах Австро-Угорщини проголосили поляки, південні слов’яни, чехи й ін. Це не могло не спричинити до розмов у ЦВК про перейняття влади у Львові, що і було обговорено на нараді 30 жовтня. Тим більше, що 28 жовтня 1918-го у Кракові було створили Польську ліквідаційну комісію, яка оголосила, що вся Галичина належить Польській державі і яка готувалась перейняти владу у Львові.
Галицьке політичне керівництво також паралельно готувалось до перейняття влади. 30 жовтня на засіданні нового українського парламенту — Української Національної Ради — прийняли рішення піти на наступний день до намісника Відня у Галичині Карла фон Гуйна з вимогою передати українцям владу у краю. На тому ж засіданні було прийнято рішення, що УНРада перебирає на себе командування всіма колишніми полками Австро-угорської армії, які комплектувались на території українських земель, однак всі вони були на Італійському та Балканському фронтах. Відтак, у розпорядженні українців у Львові було близько 2,5 тис. своїх вояків.
У газетах почали друкувати інформацію про те, що Польська ліквідаційна комісія з дня на день планує захоплення влади у місті Лева. Перед походом до Карла фон Гуйна, 31 жовтня до Львова з Відня прибув Льонгин Цегельський, котрий повідомив, що імперія династії Габсбургів уже розпалася, а зі столиці начебто вже відправили телеграму до свого намісника з текстом про передачу влади УНРаді. Однак, останній відмовився це зробити. Відтак галицькі політики були прихильниками думки про те, що потрібно чекати інструкції щодо подальших дій із Відня від Євгена Петрушевича, які мали надійти 1 листопада.
Однак іншої думки був сотник Дмитро Вітовський, котрий ще до 16.00 год. дня розіслав у всі повіти наказ перебрати владу. Після цього він разом із кільканадцятьма старшинами провели збори у будинку «Просвіти» (Площа Ринок) щодо напрацювання військового плану встановлення влади. Під вечір цей план був представлений на нараді з політиками у Народному домі (тепер «Будинок офіцерів» на вул. Театральній, 22).
Попри дискусії, Дмитро Вітовський зумів переконати присутніх у необхідності проведення військового перевороту в ніч на 1 листопада:

«Від імени Комітету заявив сот. Вітовський, що до виконання військового перевороту все підготовлене і вже неможливо його відложити. Рішучість і самовпевненість представника військового комітету подіяли переконуюче навіть на тих учасників наради, що досі ще вагувались і хотіли ждати чогось із Відня. Всі згодилися зі становищем української військової організації, для якої Австрія і Відень перестали існувати».
Олекса Кузьма Листопадові дні 1918 р.

Значна частина військових дізналися про плани перейняття влади лише 31 жовтня. Відтак, у деяких офіцерів виник сумнів, чи все вдасться, чи не потрібно ще час, щоб підготуватись. Однак, Дмитро Вітовський заявив, що Польська Ліквідаційна Комісія з дня на день сама захопить владу і тому потрібно брати Львів 1 листопада. При обговоренні плану військового перевороту обговорювалась і можлива невдача. У такому випадку українські війська повинні були відійти від Львова на схід у напрямку Красного. Окрім допомоги військових, ЦВК також розраховував на підтримку після встановлення влади студентства, яких можна було залучити до жандармерії чи розвідчої служби. Нарада з військовими тривала до пізньої ночі 31-го жовтня. Визначено було, що паролем під час Листопадового чину буде: клич «Лев», відгук «Львів».

ЯКОЮ БУЛА НІЧ НА 1 ЛИСТОПАДА?

«Біля 11-ї год. ночі розійшлися старшини до своїх частин. Виступ був назначений на 4-ту год. рано. О 4-тій год. мали відділи вирушити з касарень з метою обсадження поодиноких об’єктів міста.
В Народнім Домі запанувала тиша. У великій шкільній салі на ІІ поверсі осталося шість старшин, штаб – Вітовський, Бубела, Горук, Гнатевич, Цьокан і я. Таку ніч переживається тільки раз у життю. П’ять годин ожидання. Але не тих звичайних годин. Кожна мінута здавалася тоді роком, година століттям. Шість старшин і чотири чи п’ять молоденьких гімназистів-розвідчиків. І чотири револьвери — вся зброя, що находилася в нас на для евентуальної оборони. Панувал апатична тиша. Тільки час від час входили до салі молоденькі гімназисти і приносили звісти з міста…. Біля третьої години пішов пор. Цьокан до мадярських курінів з відозвами на мадярській мові які видрукувано попереднього дня. Пішов переконувати Мадярів, щоби заховали нейтральність. Чи згодяться вони на цю пропозицію?
Пів до четвертої год. почули ми револьверів вистріл і проймаючі людські зойки. В хвилину після того вбіг у салю один гімназист і схвильовано розповів: «Поліціянт, зацікавлений рухом у Народньому Дому в таку ранню пору, встромив голову в браму камяниці, щоб побачити, що там діється. Вартові (гімназисти) хотіли його зловити, щоб він не дав знати об цім Команді, але він вирвався і почав втікати. На це один з вартових вистрілив й ранив його». Біда, — подумали ми всі. Хтось з присутніх радив перенестись до Народної Гостиниці. На мить усі на це погодились. А що буде з зв’язком з частинами – пригадав хтось з присутніх і очевидно ми всі зістали на місці. На відгук стрілу прийшло кілька поліціянтів і забрали свого раненого товариша до магістрату. До «народного Дому» чому то не прийшли..
Година 4.15 вбіг у салю пор. Белей з Команди двірця Підзамче. З сльозами в очіх говорив, що його люде – кільканадцять старушків з 50-го вартового куріня не хочуть його слухати; він їх вговорював, просив, та вони бояться «бунтуватись». Прийшов просити помочі: накричали на нього, приказали вертатись і за всяку ціну обсадити дверіць. Пішов.. Невже це початок невдачи?..
Година 4.40 з надвору чути гамір. Рівночасно входить старшина й голосить: два скоростріли й 50 людей з 19 п. стр. Стоять на подвірі. Не сон це? Ні! Стоять на подвірю поважні з святочними обличчями з заквітчаними зеленю шапками українські революційні жовніри… Ще якийсь час вбігають все нові гінці й приносять самі гарні новини…
Львів наш! – дзвенів у серці радісний голос і почуття безмежної радости затемнювала свідомість.
Була сема година рано. На ратуше вій вежі маяв національний Прапор. Він трипотів від вітру – здавалося витається радісною новиною з цілою Україно».
Дмитро Паліїв Листопадова революція

Тривожно чекали звістки від Дмитра Вітовського вранці 1 листопада і політики, перед якими стояло питання розбудови вже своєї держави:

«Але разом із тим якийсь неспокій здіймався в душі: А що потім? А що потім?… З поляками почнеться війна, десь певно, на Посянні, на Холмщині… Румуни також рушать на Буковину… А Де наша армія? Де штаби? Де зброя? Де амуніція? Як запустити державну машину в рух? Де адміністративні сили? Де залізничний, поштовий та телеграфічний персонал? Звідки взяти грошей? Чим вести державу, а ще й війну?»
Льонгин Цегельський Від легенди до правди

Вранці 1 листопада близько сьомої сотник Дмитро Вітовський доповів Костю Левицькому, що українське військо тримає владу у місті у своїх руках.

Паралельно зі Львовом, у перші листопадові дні українці перейняли владу і в інших містах і містечках Галичини та Буковини:

«Учасник Листопадового перевороту у Станиславові військовий 95 полку піхоти Австрійської армії Теодор Баб’юк розповідав, що дізнався про плани захоплення міста о четвертій годині після обіду. «Я повинен був перевірити написи над кожним ліжком і запам’ятати собі, де сплять українці, а де чужинці.
Об одинадцятій я маю тихцем побудити всіх українців… випровадити їх на подвір’я казарми, видати їм по 20 набоїв, а також пояснити, що мають робити».
Теодор Баб’юк згадував, як комендант з його 95 полку піхоти Австрійської армії Лаєр під час Листопадового повстання у Станиславові перейшов на сторону українських сил: «Ламаною українсько-чеською мовою сказав, що він 15 літ з нами служив Австрії, а тепер радо буде з нами служити Україні. Сказавши на закінчення: «Слава Україні!», – він зняв шапку, відчепив австрійську відзнаку й почепив українську, синьо-жовту”.
Петро Арсенич. Станіславів – столиця ЗУНР

Такою була одна з найпереломніших ночей в українській історії.

Михайло Галущак, Вголос

Источник