Тернополянка розповіла про поїздку в Чорнобиль(ФОТО)

Побачити Чорнобиль я мріяла дуже давно. Страхітливі розповіді про звірів-мутантів, примарне місто Прип’ять і ефект “заморожування часу” – зацікавить кожного мандрівника. От тільки з організацією поїздки одразу проблема – якщо до Києва доїдете потягом, а потім навіть автостопом до КПП “Дитятки” – все-одно одну вас у зону відчуження ніхто не пропустить. Тому єдиний оптимальний варіант – їхати у складі групи. Таких перевізників вистачає навіть у Тернополі. Збери 20-30 осіб і вони завезуть тебе навіть на край світу. А Чорнобиль може повністю претендувати на таке звання.

Отже, моя поїздка обійшлася мені у 499 грн. Повірте – це все, що вам доведеться потратити, бо ні сувенірів купувати не доведеться, ні за вхід у музеї платити не треба – все просто неба. Єдине, не забудьте паспорт. Без нього вас не пропустять.
На контрольно-пропускному пункті (КПП) села Дитятки нас зустрів екскурсовод Микола Фамін і весь подальший маршрут постійно був разом з нами. При в’їзді у тридцяти кілометрову зону відчуження він ознайомив нас із правилами безпеки. Оскільки наш контингент, складався переважно із хлопців, то заборони викликали серед юнаків певне невдоволення: їсти і пити на відкритому повітрі не можна, забороняється торкатися дерев, стін, землі, підбирати речі, каміння, заходити в будівлі без дозволу супроводжуючого, фотографувати периметр АЕС, конструкції, поліцейських. Дівчата слухали мовчки.
Микола показав нам свій дозиметр і пояснив, як працює прилад. Поки що рівень радіації дуже низький, як запевняє наш екскурсовод, «навіть у Києві вищий». «А доза, яку ви сьогодні отримаєте, дорівнює одному польоту реактивним літаком і навіть менша, ніж при медичній рентгенографії», – каже він.
Вже з вікон автобуса ми помітили придорожні знаки, яких не побачиш у рідній області – жовті трикутники із меншими червоними. Це знак «Радіаційна небезпека», або «радіки», як називають їх місцеві.
Перший населений пункт, від якого стає моторошно, – село Залісся. Назва дещо іронічна, оскільки з дороги його майже не видно. Тільки коли вдивишся, то виринають старі, подекуди повалені хати. За 29 років дерева захопили територію поселення і заховали її в своїх віттях. Це наче дикі джунглі. Не видно вулиць чи якихось інших ознак того, що колись тут було цивілізоване село.

Хтось помітив, що не працює мобільна мережа. Усі перевіряють телефони. Наш екскурсовод ще раз наголошує, щоб бути пильним, бо заблукати у цих місцинах дуже легко. Нині зона відчуження – це 300 тисяч гектарів землі, 546 будинків і споруд, понад 2500 одиниць техніки.
Далі – місто Чорнобиль. До аварії налічувало 45 тисяч населення. Зараз тут мешкають 1700 працівників Чорнобильської АЕС, які підтримують недіючу станцію у належному вигляді, а також будують нове укриття для зруйнованого 4-го енергоблоку. Всі працюють вахтовим методом: 15 днів роботи – 15 днів відпочинку. Тут тільки дві живі вулиці – Кірова і Рядянська. Спокійно, коли бачиш хоч якісь ознаки того, що тут живуть. Хай це буде чи то одяг на балконі, чи фіранки на вікнах, працюючі магазини, побілені бордюри і прибрані вулиці. У Чорнобилі – один діючий готель «Прип’ять». Проживання тут коштує 60 гривень за добу. Але я надовго не планую тут залишатися.

За кілька хвилин ми уже біля канало-охолоджувача, по дорозі до АЕС. Звідси видно п’ятий і шостий недобудовані енергоблоки, із застиглими біля них баштовими кранами. Нарешті, бачимо й четвертий: так, це справді він, висотою в 16 поверхів, упізнаємо його за фотографіями у соцмережі. А зліва від нас – залізний ліс. Металеві конструкції виглядають зловіще. Де-не-де електроні кабелі пообривались і звисають додолу, навіюючи жах. Наш екскурсовод запевняє, що вони під напругою. Ага.))
Перед в’їздом на територію АЕС Микола знову нагадує, що фотографувати тут забороняється. Проте, хлопці, які полюблять усе, що пов’язане із технікою, знімають на телефони конструкцію нового саркофагу, який через вигляд ще називають «аркою».
Микола знову заміряє рівень радіації дозиметром, чутно, що він тут вищий, ніж на інших локаціях, де ми вже побували. «Єдиний донор радіації тут – це 4 реактор», – каже екскурсовод. І справді, дивишся на ту металево-бетонну халабуду і не віриться, що ти поряд. Тут і справді страшно вдихати повітря.

Далі наша подорож продовжилась до міста – примари Прип’яті. Готель «Полісся», палац культури «Енергетик», 5 шкіл, ПТУ…колись тут жило 45 тисяч населення і вони користувалися всіма цими благами. Місто було дуже красиве. Життя для більшості прип’ятчан, тим чи іншим чином, було тісно пов’язане з місцевим Палацом Культури. Для когось він був місцем роботи, хтось приходив сюди на дискотеки, новорічні святкові дійства, улюблені фільми, концерти, спектаклі чи засідання клубу веселих зустрічей… А ще сюди часом приїжджав цирк. Палац теж пам’ятає…
А зараз…. занурившись у тишу Прип’ять, наче спить. Не отримавши офіційного статусу, воно стало музеєм просто неба. Супроводжуючі застерігають не наступати на мох, якого тут чомусь дуже багато. Як нам пояснили, мох і гриби найбільше накопичують радіацію. Адже, разом із дощами вона випадає на ґрунт, потім вода випаровується, а радіонукліди залишаються на поверхні. Тому ми уважно дивились під ноги, щоб не зачепити траву чи не вступити у відкриті каналізаційні ями. Для тих, хто в дитинстві грався у “не наступити у вулканічну лаву під ногами” це завдання дуже просте.
Якщо час і може зупинятись, то тільки тут.

Незважаючи на те, що будівлі ззовні виглядають досить міцними, як каже Микола, якщо нічого не робити, то через кілька років місто просто рухне на землю.
Центральна площа вся поросла деревами, зелені крони яких створюють ілюзію чистого повітря.
Найзахопливішим для мене був парк – атракціонів. А власне їх історія. Велетенське оглядове колесо із жовтими кабінками, знайоме із картинок в інтернеті, «Ромашка» і «Машинки». На якусь мить я уявила, що тут велелюдно, наче у спокійний вихідний вечір.

Дітки бігають, граються, мами прогулюються з колясками, розповідаючи одна одній рецепти, життєві історії чи обговорюючи серіал. Насправді, ці атракціони так і не почули дитячого галасу. Їх мали відкрити 1 травня, в День солідарності трудящих. Та за 4 дні сталась аварія на станції. 27 квітня оголосили евакуацію Прип’яті. Спочатку людям сказали, що вони ще сюди повернуться. Але ці слова просто запобігали паніці і бажанню людей забрати з собою все нажите добро. Кажуть, місту було 16 років, коли його історія обірвалась…




Далі поспішаємо в автобус. Екскурсоводи пообіцяли нам ще показати «Чорнобиль-2». Це далекосяжний радянський радар, здатний помітити запуск американської ракети в бік СРСР. Радянський Союз мав лише два такі радари, другий — у Комсомольську-на-Амурі. Після вибуху реактора ЧАЕС тутешнє обладнання отримало чималу дозу радіаційного зараження, його вимкнули, а комплекс покинули. Частину електронного устаткування перевезли до Комсомольську-на-Амурі, частину розікрали.

Ось і все. Правда, звірів-чудовиськ з п’ятьма лапами і двома головами ми там не побачили. Можливо вони виходять тільки вночі. Микола каже, що тут водяться коні Пражевальського, дикі кабани, багато білок, змії довжиною до 2 метрів. Але перед нами приїжджала знімальна група з київського телебачення і всіх порозлякувала. А так – звірі живуть тут, наче у раю.
Повертаємось назад на КПП «Лелів», де за допомогою спеціальних приладів перевіряють чи є на нашому одязі і транспорті радіаційні частинки. Мій апарат не одразу показує зелене світло і це заставляє мене нервувати. Але за кілька хвилин – бац! – загорілася зелена лампочка – радіації немає. Перебуваючи під враженнями, я запрошую нашого «поводиря» на екскурсію в Тернопіль. Микола зізнається, що ми його найкраща група і обіцяє відвідати файне місто. «Ви теж приїжджайте ще й інших запрошуйте. Скажіть, що не такий страшний вовк, як його малюють», – пожартував він. Уже виїхавши із КПП Дитячки, помічаємо, що з’явилась мобільна мережа.
На закінчення цієї невеликої розповіді хочу впевнено сказати, що відвідини ЧАЕС не були даремними. Там і справді відчуваєш усю масштабність подій, які змінили історію цілої цивілізації. А побачивши Прип’ять хоч один раз, зовсім по- іншому дивитимешся на наш, так званий «звичний світ».

Наталія Червак

Фотограф Віталій Ваврух

Источник