Володимир Кравець розповів про життя, пов’язане з педагогічним університетом

Володимир Кравець – видатна постать не лише для Тернопільського педагогічного, але й для всієї України.

Постать Володимира Кравця, який майже три десятиліття очолював Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка, а нині на демократичних засадах передав ректорство своєму вихованцеві Богданові Буяку, доволі цікава. Поєднавши зі студентських років свою долю з рідним інститутом, він домігся його реформування в університет, який після цього набув статусу національного. Однак не менших здобутків досягнув Володимир Петрович як науковець та громадський діяч. Він є провідним у державі фахівцем у галузі ґендерної та сексуальної педагогіки.

У 2015 році увійшов до числа 100 кращих тернополян, а торік міськрада нашого обласного центру удостоїла його звання «Почесний громадянин Тернополя». Окрім цього, Володимира Кравця також нагороджено орденами “За заслуги” другого та третього ступенів, почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, вищими відзнаками Національної академії педагогічних наук – медалями “Костянтин Ушинський”, ”Григорій Сковорода” та ”Володимир Мономах”, відзнакою Міністерства освіти та науки “Петро Могила”, медаллю “За жертовність та любов до України” Української православної церкви Київського патріархату та відзнакою федерації футболу України.

Здавалось би, ця неперевершена особистість з ікони написана, проте у житті Володимира Петровича доленосну роль відігравали і випадковості, і обставини, і навіть кумедні жарти. Таким він залишився й досі. Про це, а також про любов до футболу та кулінарії і навіть про секс та багато іншого – бесіда нашого журналіста з Володимиром Кравцем.

– Володимире Петровичу, яким є Ваше життєве кредо, котре торує Ваш шлях як людини, викладача, науковця й адміністратора?

– Тільки вперед і лише з оптимізмом! Не піддаватися жодним зустрічним вітрам!

– Ваша постать асоціюється винятково з Тернопільським педуніверситетом, в якому Ви пройшли шлях від студента до ректора?

– Я 52 роки пов’язаний із цим вищим навчальним закладом. З Тернопільським педагогічним університетом практично пройшов усю життєву дорогу – починаючи від студента, секретаря комсомольської організації, асистента, старшого викладача, доцента, професора, завідуючого кафедрою, декана, голови профспілки, першого проректора і ректора.

– Наскільки мені відомо, вже зі студентської лави Ви брали активну участь у житті свого навчального закладу і вже тоді сприяли його розвитку.

– До вступу в педінститут я не займався жодною громадською роботою, хоча активним був у спорті.Грав у футбол і настільний теніс – це були дві мої стихії. Коли ж вступив на перший курс фізмату, постала проблема вибору комсорга групи. У нас було 6 хлопців і решта – дівчата. Саме вони, не довго думаючи, вирішили, зробити це у досить неординарний спосіб – хто зайде першим в аудиторію, той і буде комсоргом. Й що видумаєте, на кого випало – на мене. Через невеликий проміжок часу мене вже обрали комсоргом курсу. Організував КВК-турнір між першим і другим курсом, в якому ми перемогли. Проводив також змагання з футболу й інших видів спорту. І в підсумку став комсоргом факультету. Ну і згодом, мабуть, врахували мої організаторські здібності, обрали мене секретарем комсомольської організації тоді ще педінституту, яку очолював три роки – 1970-1973 рр. У цій та згодом у профспілковій діяльності я не переслідував якихось політичних мотивів і не мріяв, що згодом підтвердив і мій життєвий шлях, про якусь компартійно-радянську кар’єру, хоча пропозиції надходили. Прагнув пожвавити інститутське життя, зробити його та навчальний процес привабливішими як для студентів, так і викладачів.

– Саме на цей період припадає і Ваша діяльність у будзагонах, що на той час було доброю школою життя для студентів.

– Справді, це був неоціненний і життєвий, і адміністративний досвід.Ми їздили на будови в Кустанай та в Тюмень. Також мали й сільськогосподарські роботи. Уже після другого курсу я безпосередньо очолював студзагін у складі 60 чоловік у Миколаївській області. А на Тернопіллі ще після першого курсу ми будували Збаразький цукровий завод. Доводилось організовувати чимало таких студентських виїздів, у яких сам безпосередньо брав участь. Мабуть, це вдавалося, бо найвищі комсомольські органи країни за успішну організацію будзагонів удостоювали мене високими відзнаками.

– Володимире Петровичу, як і кожен випускник Тернопільського педагогічного, Ви могли стати вчителем, однак пов’язали свою долю з вихованням майбутніх педагогів. Як це сталося?

– Закінчивши рідний інститут, я два місяці до призову в армію мав честь пропрацювати вчителем математики в 14-й тернопільській школі. Досить хороші залишилися спогади про цей навчальний заклад, де я розпочинав свій трудовий шлях. Відслуживши у війську, прагнув продовжити працю саме в цій школі, але несподівано на запрошення тодішнього ректора педінституту Миколи Лаврентійовича Бригінця повернувся до рідного вишу – на кафедру математичного аналізу, де на фізматі викладав саме цю дисципліну.

– Тож перші роки викладацької діяльності в педуніверситеті більше спрямовували Вас до фізико-математичного, аніж до педагогічного фаху. Який із них є основним для викладача Володимира Кравця?

– Скажу відверто та однозначно – це педагогіка. Наш новий тоді завідуючий кафедрою педагогіки, а нині, на жаль, уже покійний Михайло Миколайович Фіцула запропонував мені таку ідею: «Оскільки ти такий комунікабельний, багато буваєш із людьми, то йди в педагогіку. На нашій кафедрі багато викладачів похилого віку, які йдуть на пенсію, а їх треба кимось замінювати. Вірю, що тобі в нас краще вийде, аніж на матаналізі». Я послухав Михайла Миколайовича і пішов на педагогіку в аспірантуру Інституту педагогіки, що тоді діяв при Міністерстві освіти.

– Тож, можна сказати, що Михайло Фіцула був Вашим як педагога-науковця хресним батьком?

– Так, я навіть про це наголосив у книзі про Михайла Миколайовича, котру ми нещодавно презентували. По-перше, він зробив у нашому інституті педагогіку предметом, до якого почали належно ставитися, а по-друге, саме він мене настановив на цей напрямок. Тож і справді моїм хресним батьком у педагогічній науці був Михайло Фіцула. Після цього я вже почав працювати на кафедрі педагогіки й досі займаюся викладанням цього предмету.

– У Вас є ще й праці фізико-математичного спрямування. Хто ж Ви в науці більше – педагог чи математик?

– У викладацькому і науковому середовищах – я суто педагог! Ті праці, про які ви зазначаєте, стосуються радше організаційного, а не теоретичного плану у викладанні математичних дисциплін. До речі, у педагогічній науці я пройшов цікаву школу – закінчивши аспірантуру, захистив кандидатську, а згодом і докторську дисертації, став членом-кореспондентом і дійсним членом Академії педагогічних наук України, до речі єдиним у нашій області в статусі академіка.

– Нині у Вас є чимало вихованців та продовжувачів справи.

– Наш проректор Григорій Терещук – член-кореспондент АПН України.У мене понад 20 вихованців захистили докторські та кандидатські дисертації. В університеті є дві спеціалізовані вчені ради, які ми з ним очолюємо,саме з педагогіки. На них захищаються кандидатські та докторські дисертації. Тобто наукова школа є і вона прогресує.

– Вашими, Володимире Петровичу, основними науковими напрямками є проблеми з підготовки школярів до сімейного життя і гендерна педагогіка. Чому Ви обрали саме їх?

– Це сталося якось несподівано. Я від природи жартівник, а через свою комсомольську молодість був дещо, як у народі кажуть, «пофігістом». У 1978 році трапилася кумедна історія, яка спрямувала мене у це педагогічне русло. Прийшовши із вченої ради, завідуючий нашою кафедрою (на той час цю посаду обіймав В.Залєвський) і повідомив, що нас критикували за відсутність спецкурсів. Він зобов’язав усіх викладачів продумати і запропонувати, хто яку тему вестиме. Я жартома відхрестився: «Ну я хіба що курс із сексу!» Як виявилось, Залєвський сприйняв це серйозно і невдовзі започаткували спеціальний курс «Основи статевого виховання».Саме мене як «ініціатора» уповноважили викладати його на п’ятому курсі біофаку. Це було нововведенням, якого досі не було в жодному вищому навчальному закладі України.

– Ви стали першовідкривачем нового напрямку в педагогіці – почесна місія. Але тоді Вам, мабуть, було не до жартів і словесного «сексу»?

– У СРСР ще «сексу не було», літератури на цю тематику не видавали.А інших джерел інформації не існувало. На двох каналах телебачення і по радіо ніхто про це не те що не говорив, а й навіть не натякав.У мене ноги трусилися, коли прийшов викладати цей спецкурс до студентів, серед яких чимало вже було одружених та половина зі студенток – вагітними. Але якось тактовно виходив із ситуації, але при першій же нагоді попросився на курси з підвищення кваліфікації, які на той час відбувалися в Москві. Хоч і там цього курсу тоді ніхто не викладав, проте у Білокам’яній було найбільше у колишньому Радянському Союзі джерел інформації. Саме за ними я туди й поїхав. Часто відвідував центральну бібліотеку (так звану «ленінку»), де перечитав і перефотографував дореволюційні і навіть перших років більшовизму наукові праці та іншу інформацію про статеве виховання. І так все більше й більше досліджуючи про це матеріалів, я занурювався в тематику, яка насправді є дуже важливою для педагогіки.Згодом зрозумів, що ці напрацювання необхідно науково систематизувати. На основі цього я створив докторську дисертацію, тема якої – «Підготовка до сімейного життя». На таку тематику вперше в Україні була захищена наукова праця. Практично її я вів і в Академії педагогічних наук України. Тобто я із сексом зіграв добрий жарт.

– Зараз, завдяки Вашим науковим напрацюванням, розширенням міжнародної співпраці між вишами та всесвітній інформаційній мережі, на перший погляд, можливості для розвитку гендерної педагогічної науки значно розширилися. Чому ж тоді нею мало хто хоче займатися?

– Зараз у мене є вже чималий власний науковий доробок, опубліковані книжки і посібники на цю тематику: «Гендерна педагогіка», «Історія гендерної педагогіки», «Статева соціалізація дітей та підлітків» і багато інших. Однак це благодатний для науковця-ентузіаста педагогічної науки напрямок, бо ним ніхто в Україні не займається. Навіть мої вихованці, які захистили дисертації на цю тематику, чомусь «зіскакують» з неї. Чи це в людей комплекси? Тут дійсно треба психологічно себе налаштувати.

– Понад 28 років Ви були ректором – від державного інституту до його становлення як національного університету включно. Чи не заважала успішна адміністративна робота Вашій науковій діяльності?

– Для мене завжди більш цікавою була робота в аудиторії зі студентами, аніж на посаді ректора. Але я умів це гармонійно поєднувати завдяки належному порядку. Працював на адміністративній роботі (і не тільки на посаді ректора, а й першого проректора, декана) тільки у відведені для цього години. Не допускав, щоб ані я, ані хтось із моїх заступників залишався після 17 години на роботі. Зауважте, що у мене чи не єдиного в Україні ректора було лише два проректори. Не справляєшся, значить ти – не на місці! Треба встигати в робочий час вирішувати фахові питання! А після цього слід приділяти увагу науці і сім’ї.

– Ви прийняли ректорат у важкий перехідний період, коли і держава належно не фінансувала галузь, а професія педагога на очах нівелювалась у суспільстві. Як вдалося вийти із кризи та відновити авторитет вищого навчального закладу?

– Обрали мене ректором на демократичній основі, а приступив до виконання обов’язків керівника вишу 20 вересня 1989 року. Справді,ми пережили складний період 1992-1994 років, коли економічна ситуація була просто жахливою. Пригадую, як до мене в кабінет прийшли усі наші прибиральниці зі своїми дітьми й вимагали виплатити їм зарплату. А грошей не було. Якби ти не прагнув щось зробити, нічого не вдієш, бо вище себе не підскочиш! А потім, по-перше, ввели платне навчання, по-друге, почала стабілізуватися фінансово-економічна ситуація в державі. І вже під кінець 90-х років ми не тільки розрахувалися з усіма боргами, а й почали швидко та кардинально оновлювати матеріальну базу. І за два-три роки зробили її однією з найкращих серед університетів України. Це стосується не лише ремонтів приміщень аудиторій, придбання нових меблів, а й серйозної комп’ютеризації, іншого сучасного технічного оснащення. Тоді педуніверситет зазвучав в Україні досить серйозно. Ми відродилися матеріально, ми стали потужними.

Уже понад 20 років колектив не лише не має проблем із зарплатою, а й більшість викладачів і працівників мають ті чи інші надбавки до зарплати. Тому я передаю новому ректору резерв у 20 мільйонів гривень, щоби він не мав проблем хоча б на першому році своєї діяльності і розвивав університет.

– За Ваш період на посаді ректора було відкрито чимало нових не лише учительських спеціальностей?

– Я прийняв вищий навчальний заклад, у якому тоді було лише 5 факультетів, а довів їхню кількість до 13. Згодом, щоправда, в силу певних об’єктивних та суб’єктивних причин, їх скоротили до 10. Запровадили нові напрямки не тільки педагогічного спрямування, а такі, як театр, туризм, журналістика тощо.

– Володимире Петровичу, незважаючи на те, що Ви були освітянським адміністратором і за радянської доби, ще за неї Ви були демократичним ректором і не протидіяли, як багато тодішніх ваших колег, студентським акціям протесту та загалом поваленню комуністичного режиму.

– Я ніколи його прибічником не був, бо цей режим базувався на злі. Основу педагогіки, яку я обрав не лише своїм фахом, а й способом життя, становить концепція доброї любові до дитини. Тому я першим серед ректорів в Україні зняв із державних екзаменів іспит з наукового комунізму.Тоді був революційний прорив, який підтримав і я. Входив до політичної платформи «Відродження», яку тоді в Тернополі очолював нині вже покійний відомий громадський діяч Борис Хижняк.

– Хоч усі це бачили, але окремі з депутатів, саме вихідці з Тернопільського педінституту, не завжди позитивно ставилися до постаті Володимира Кравця і навіть, м’яко кажучи, неконструктивно. Як ректор це сприймав?

– У час національно-демократичних перетворень у нашому педінституті було 19 депутатів, з яких три – Володимир Колінець, Богдан Бойко і Марія Куземко – Верховної Ради України. А до цього Романа Гром’яка обрали нардепом ще колишнього СРСР. А в обласній раді наших представників була ціла група. Те, що окремі з них вставляли мені палки в колеса, то вони це правильно робили. Їхня критика, часом і об’єктивна, стимулювала мене до активнішої роботи та самовдосконалення. Я завжди передаю найщиріші вітання тому ж Володимиру Колінцю і наголошую: завдяки тому, що я неодноразово перебував під його «списами», це заставляло мене краще працювати. Ми робили інновацію за його критики інновацією і вдосконалили та розвинули навчально-виховний процес у закладі до найпрогресивнішого рівня. Головне, що мене завжди підтримував колектив викладачів і студентів.

– Володимире Петровичу, Ви завжди і всебічно сприяєте розвитку спорту в педуніверситеті. З ним, окрім дитячого футболу і тенісу, ще щось Вас пов’язує?

– Я свого часу досить активно займався футболом, грав за молодіжну збірну Тернопільської області і досі залишаюся величезним фанатом спорту номер один. Починаючи з комсомольських років, упродовж викладацької діяльності і аж до ректорства всіляко сприяв залученню студентів до різних змагань і видів спорту. Як уболівальник, хоч дружина частенько відганяє мене від телевізора, купую спеціальний пакет каналів і дивлюся всі національні футбольні чемпіонати Європи.

– За Вашого сприяння університет має одну з найкращих не лише в Україні, а й у Європі студентську футбольну команду, яка до того ж донедавна ще й виступала на професійному рівні. Яке її майбутнє?

– У нас доволі довго на лідируючих позиціях в області була команда «Буревісник», яку очолював знаний фахівець, на жаль, уже теж покійний, тренер, науковець і викладач Володимир Авраменко. Пізніше, коли при університеті з’явився спортивний педліцей, на основі його кращих вихованців створили команду ФК «Тернопіль-Педуніверситет». Вона успішно виступає і на найпрестижніших студентських, у тому числі на європейському клубних чемпіонатах, де ставала переможницею і здобувала призові місця. Завдяки нашій десятирічній співпраці з Тернопільською міською радою, вона грала й на професійному рівні, де вийшла аж до першої ліги. Перші чемпіонства здобули за керівництва місцевим самоврядуванням Тернополя Романа Заставного. Потім цю справу підхопив Сергій Надал, який позитивно ставився до команди. Але останніми роками міськрада звертає менше уваги на цю команду. Я впевнений, що на рівні університету ця команда існуватиме, а на рівні міста – не знаю.

– Мало хто у нашому краї знає, що Ви є одним із засновників жіночого футболу на Тернопіллі. Як це сталося?

– Ідея проведення турніру жіночих футбольних команд належала вже згадуваному Борисові Хижняку, який був секретарем міськкому комсомолу. Я тоді очолював комсомольську організацію педінституту. Тож у 1972 році ми з Володимиром Авраменком створили укомплектовану з наших студенток футбольну команду «Буревісник». Оскільки більше жодному з молодіжних осередків цього зробити не вдалося, то турніру не вийшло. Відбувся у 1973 році лише один матч, в якому нам протистояла збірна області під назвою «Авангард».З цієї нагоди навіть надрукували спеціальну програмку,в якій було вказано склади команд. Серед тренерів перших в області футбольних жіночих команд були я та Авраменко. Матч відбувся на центральному вщент заповненому вболівальниками стадіоні Тернополя. Щодо цієї неординарної спортивної події теж побутували жарти. Мовляв, прийшли подивитися на те, як гравці після фінального свистка арбітра обмінюватимуться футболками. Звісно, що цього не сталося, але матч видався захоплюючим. Хоча в підсумку перемогла команда наших суперниць.

– Однак не футболом єдиним славиться ТНПУ…

– Ми підтримуємо ті види спорту, в яких можемо чогось досягнути. Усі підряд не маємо змоги тягнути. Жіноча команда, якою ми спільно з ВАТ «Тернопільобленерго» опікуємось, – теж чемпіон України. Мали свого часу і непогану чоловічу команду з волейболу, яка була серед призерів першості країни. Непогано виступає на чемпіонатах світу і Європи з легкої атлетики Наталія Стребкова. Завжди ми підтримували біатлон, найуспішніше в якому виступає наша вихованка Олена Підгрушна. Чималі здобутки в інших наших вихованців факультету фізичного виховання. А тих із них, хто добре навчається і прагне передати свій досвід наступним поколінням,запрошуємо на викладацьку роботу та навіть долучаємо до наукової діяльності. Зокрема, Дмитро Підручний нині є аспірантом нашого університету.

– Володимире Петровичу, вище Ви зазначали, що роботу залишали на роботі, а після неї приділяли увагу сім’ї. А яке місце вона посідає у Вашому житті?

– Одне з найвагоміших місць, а підтвердженням цьому – спільно прожиті з дружиною майже 50 років і невдовзі відзначатимемо ювілей. Моя друга половина – теж педагог, але учитель фізкультури, навчалася у нашому ж педінституті, але на два курси молодша від мене. Тоді впала мені в око, а одружилися ми, коли я вже працював в інституті. Виховали двох дітей. Син працює інженером у «Тернопільгазі», а донька – доцент d педуніверситеті. Маю внуків.

Взагалі, вся моя родина – сестра, покійний брат, племінники – пройшла через наш педінститут. Тобто спершу в Кременці, тому що був лише один вищий навчальний заклад і коло нього якось все крутилися. А згодом мимоволі це стало родинною традицією

– А як Ви проводите дозвілля і якому відпочинку надаєте перевагу?

– Безперечно, активному! Це дача, друзі, невеличке, а часом (буває) і велике застілля. Я люблю ці речі. На жаль, посада ректора наклала на мене дуже багато обмежень. Походи до ресторацій були табуйовані. Тому люблю не лише ходити до когось, а й приймати гостей. Можу похвалитися, що вправно куховарю та готую різні страви. І від цього отримую справжній кайф.

– Символічно, що таким же, як Ваш, був шлях до посади ректора і в Богдана Буяка – від вихованця університету до його керівника. Бачачи Володимира Кравця бадьорим, повним сил та оптимізму, віриться, що Ви допоможете своєму наступнику і ще багато зробите доброго для свого університету та нашого міста і краю!

– Я горджуся Богданом Буяком як своїм вихованцем. Думаю, що буду хорошою опорою новому ректорові, оскільки це моя школа і мій вибір. Ми колективом так зробили, щоби людина, яка виросла тут, продовжила наші освітянські традиції, і тому я готовий завжди йому підставити своє плече. І це не викликало жодних заперечень у Міносвіти, що вони навіть не приїжджали на вибори і не втручалися в їхній хід.

– Володимире Петровичу, пропрацювавши майже три десятиліття на посаді ректора престижного вишу, розпочали нову віху в своєму житті. Які Ваші плани на майбутнє?

– Я залишаюся активнодіючим професором кафедри педагогіки та освітнього менеджменту ТНПУ імені В.Гнатюка. Також мене обрали на наступні 5 років головою Вченої ради університету. Очолюю і спеціалізовану вчену раду із захисту докторських дисертацій. Окрім цього, є наукові школи – мої аспіранти та докторанти, вже готові до друку і в планах нові підручники й посібники для студентів і вчителів. Я й надалі активно розвиватиму педагогічну науку і передаватиму її майбутнім вчителям для блага України, і особливо для громад нашого міста і краю. Бо Тернопіль – це файне місто, в якому я практично провів більшість свого свідомого життя. І ніколи в планах навіть думка не виникала про можливість переїзду в інше місто.

Олесь Миколайчук

Джерело: Тижневик “Номер один”

Источник